З чого все починалось

Колись “Втрачений Ужгород” вже писав про історію сучасного пішохідного мосту та його попередника – так званого Великого мосту, підірваного восени 1944 року, коли угорські та німецькі війська залишали місто. Тоді ми лише побіжно згадали про людину, котра спроектувала новий пішохідний міст і керувала роботами з його зведення. Тепер же хочемо розповісти про Івана Шлезінгера більше – надто вже цікавою і неординарною особистістю він був.

Ганс Шлезінгер народився в сім’ї німецького інженера Фрідріха Шлезінгера. Фрідріх був удостоєний честі отримати імператорський орден Франца Йосифа та іменну подяку від цісаря за успішні дренажні роботи на великих болотистих ділянках Австро-Угорщини. Окрім ордену, яким Франц Йосиф нагороджував громадян, котрі відзначилися патріотичністю, професійними успіхами або винаходами на благо вітчизни, Фрідріх Шлезінгер 26 січня 1907 року отримав у володіння угіддя у невеличкому словацькому селі Чєрна (тодішня угорська назва – Ágcsernyő, словацька – Černá). За деякими даними, разом з почесним імператорським орденом інженер Фрідріх Шлезінгер отримав і титул барона, однак документальних підтверджень тому у нащадків не залишилося, тож вони воліють вважати це сімейною легендою.

Син Фрідріха Шлезінгера Ганс народився у Сараєві 16 грудня 1893 року. Крім Ганса в сім’ї було ще троє дітей: хлопчик та дві дівчинки. Про маму Ганса, на жаль, нічого не відомо, сам він ніколи не розповідав про неї дітям. Знаємо лише, що вся сім’я приїхала у невеличку Чєрну (навіть у 1944 році у селі проживало лише 468 мешканців, а на початку минулого століття там могло бути ще менше жителів) не одразу, як Фрідріх отримав угіддя у володіння, а у пізніші роки.

Фрідріх Шлезінгер

Про шкільну освіту Ганса, або Яноша, як його називали в часи Австро-Угорщини, нічого не відомо. Він навчався у Сараєві, ймовірно, там отримав і музичне виховання (з дитинства непогано грав на скрипці). Першою його освітою була військова (є дані, що ще до Першої світової війни Янош закінчив Віденську академію військових прикладних наук, однак рідні не мають про це підтверджених даних), а вже на Першу світову війну він їхав із Сараєва в офіцерському званні. У війні він брав участь як інженер-мостобудівник. Але диплом інженера отримав вже після Першої світової – коли вивчився на будівельному факультеті Будапештського технічного університету.

Очевидно, вже після завершення навчання у Будапешті Янош приїхав до батьків у Чєрну. Невідомо як і чому, але доля привела молодого спеціаліста до чехословацького Ужгорода. Тут його родина придбала будинок на тодішній вулиці Ракоці (на його місці за радянських часів звели комплекс “Едельвейсу”), ще один – на тодішній Глибокій (нині це вулиця Кошицька), а також великі наділи землі і виноградники в районі аеропорту. Відомо, що у будинку на вулиці Ракоці (нині – Волошина) мешкала також тітка Яноша, а пізніше і його сестри. Саме там інженер прожив затятим холостяком до 42 років.

Якось у середині 30-х років Янош вирішив зайти у центрі Ужгорода до крамниці за новими рукавичками. Там він побачив красиву жінку, яка дуже йому сподобалась. Він не познайомився з нею, не знав, хто вона така. Після цього почав часто заходити до тої крамниці, скупив чи не усі рукавички, але більше жінки, котра йому запала в душу, там не зустрічав. Аж через певний час, керуючи будівництвом Минайської вулиці (як правильно називалася посада Яноша Шлезінгера у ті часи, його нащадки не знають), інженер побачив, як два хлопчики у гарненьких білих костюмчиках вкрали тихцем по дві “коцки” бруківки і кудись понесли. Янош пішов за малими крадіями на сусідню вулицю Вузьку (вона й нині розташована паралельно зі Швабською) до добротного двоповерхового будинку, а коли зайшов на подвір’я, аби провести розмову з батьками, побачив ту саму красиву жінку з крамниці. Виявилося, що то була мама хлопчиків, на сім років молодша за нього, розлучена чешка родом з Моравії Мілада Пацек.

Мілада приїхала до Ужгорода у 1920-х разом зі своїм першим чоловіком, котрий був кушніром, тобто майстром, що працює з хутром. Пара мала в Ужгороді свій магазин, звела будинок на Вузькій вулиці, але сімейне життя не склалося, і подружжя розлучилося. Пацек повернувся до Чехії, а Мілада Пацкова – активна учасниця “Соколу” та Клубу чехословацьких туристів – залишилася жити з дітьми в Ужгороді. Жінка також зацікавилася Яношем Шлезінгером. Ще б пак: той був надзвичайно добрим, розумним, перспективним, заможним, знався з усією тогочасною елітою Підкарпатської Русі, до того ж прекрасно ставився до синів Мілади від першого шлюбу. У 1935 році пара одружилася.

Фрідріх Шлезінгер дуже мріяв про онуків, хоч якось астролог сказав йому, що за життя він онуків не дочекається. Так і сталося: до народження першого Яношового сина він не дожив кількох тижнів. Маленького хлопчика на честь діда так і назвали – Фрідріхом. Забігаючи наперед, скажемо, що Фрідєш, як його називали у сім’ї, хворів на невиліковну на той час хворобу і прожив усього 20 років.

Другою спільною дитиною подружжя Шлезінгерів стала донька Мілада. Хоч як батько хотів, аби вона присвятила життя музиці (дівчинка з 5-річного віку успішно займалася грою на фортепіано), Мілада теж стала будівельником, була удостоєна звання “Заслужений будівельник України”.

Третім у Шлезінгерів народився хлопчик Михайло, котрий у дорослому віці став одним з найвідоміших українських науковців сучасності, знаним кібернетиком, професор Фізико-технічного інституту НТУУ “КПІ”, головним науковим співробітником Міжнародного науково-навчального центру інформаційних технологій і систем, визнаним спеціалістом в області обробки зображень і розпізнавання образів, до того ж двічі ставав лауреатом Державної премії (у 1988-му – Державної премії УРСР, а у 1997-му – Державної премії України). Нині Михайло Іванович мешкає у Києві та продовжує займатися наукою.

Діти Яноша Шлезінгера кажуть, що батько ніколи не ділив дітей на своїх і дружининих, любив і виховував їх однаково, допомагав Міладиним синам від першого шлюбу займатися грою на скрипці. Коли вони хуліганили, мама відправляла усіх у кабінет батька на другому поверсі. Мілада Іванівна нині пригадує один зі способів покарання, який застосовував батько. Він клав одного з хлопців лицем вниз на велику дошку для креслення, а іншому давав батога для собак і наказував бити брата батогом по тому місцю, “де спина втрачає благородну назву”. Потім міняв братів місцями. Міладу-молодшу у сім’ї ніколи не били, бо бити жінку – неприпустимо. Її покаранням було стояти і дивитися, як отримують по заслузі брати.

До слова, робочий кабінет у будинку на вулиці Вузькій був для Яноша Шлезінгера місцем особливим. Велика дошка для креслення, громіздкий арифмометр, різноманітні інструменти для креслення і обмірів, а ще величезна бібліотека, окрасою якої була багатотомна німецька енциклопедія Брокгауза – таким запам’ятали кабінет талановитого інженера його діти. До слова, ще у 1940-му році Янош Шлезінгер отримав у Будапештському технічному університеті ступінь доктора наук. З тієї події в родині збереглася пам’ятна світлина, на якій видно Яноша з медалями на грудях. Нині діти не можуть сказати, що це за нагороди, однак вони свідчать про те, що Янош Шлезінгер був неодноразово відзначений чи-то за участь у Першій світовій війні, чи-то за професійні успіхи.

Достеменно невідомо, над яким проектами у Підкарпатській Русі працював Янош Шлезінгер. Діти знають лише, що він проектував дорогу з Ужгорода на Перечин, Минайську вулицю, інші дороги та мости по всій території краю за часів Чехословаччини і Угорщини. Не дивно, що коли в Ужгороді у 1944 році підірвали усі мости, представники влади саме до нього звернулися за консультаціями. Старі будівельники кажуть, що Шлезінгер у перші радянські роки на Закарпатті був для всіх людиною-легендою. Він добре знав усіх проектантів, інженерів та архітекторів “старої школи”, а вони завжди шанобливо угорською зверталися до нього “doktor úr”, тобто “пане докторе”.

А ще ужгородські будівельники багато років поспіль переказували історію про те, як “Фрідріховича” запросили разом з радянськими та чеськими інженерами оглянути підірваний Масариків (транспортний) міст. На місці потрібно було розрахувати рівень допустимих навантажень. Молоді фахівці озброїлися арифмометрами та логарифмічними лінійками, довго щось вираховували. А Шлезінгер взяв блокнот і швидко порахував усе в голові. Коли потім фахівці порівняли результати, вийшло, що пан доктор помилився всього на 2 відсотки, цілком допустимі у будівництві. Усі присутні були вражені, коли поглянули у блокнот із записами Шлезінгера. Казали: ну це зрозуміло, і це ясно, а от це що за коефіцієнт? Шлезінгер сказав просто: це мій коефіцієнт. І пояснювати далі відмовився. Після цього випадку його у місті називали генієм, який навіть зовні був схожий на іншого непересічного науковця – Ейнштейна. Обоє мали завжди скуйовджене сиве волосся, нечуваний інтелект і були, за переконанням інших людей, трохи дивакуватими.

Проте це не заважало Іванові Шлезінгеру (у радянські часи він кепкував з того, що у всіх документах раптом став Іваном Федоровичем) і в до-, і в післявоєнні роки дружити з багатьма відомими містянами. Він товаришував із Золтаном Шолтесом, Дезидерієм Задором, Петром Совою, Йосипом Бокшаєм (той навіть пропонував Шлезінгеру придбати у нього картину, на якій зобразив зведення дітища інженера – нового пішохідного мосту в Ужгороді, але сім’я тоді не могла собі дозволити придбати полотно) та іншими. Усі, хто його пам’ятають, неодмінно відзначають, що якимось чином Іван Шлезінгер розумівся у всіх сферах життя, з ним легко говорилося про політику, мистецтво, інженерію, літературу. Він досконало знав німецьку, французьку, угорську та чеську мови, непогано говорив російською.

Полотно Йосипа Бокшая, на якому зображений пішохідний міст в процесі зведення

Щодо його неординарності та цікавого світосприйняття, то ці риси можна проілюструвати кількома фактами. Якось, вже у часи СРСР, Івана Шлезінгера, котрий тоді працював у проектній конторі, відправили у відрядження до Рахова. Грошей на дорогу не дали, а вдома їх майже не було. До Рахова інженер доїхав, роботу виконав, а коштів на повернення додому вже не мав, тому пішов з Рахова до Ужгорода пішки. Йшов два тижні, відмічаючись у кожному населеному пункті на шляху, аби довести на роботі причини своєї відсутності.

Не став Іван Шлезінгер і доктором наук СРСР. Коли йому запропонували підтвердити вчений ступінь, виявилося, що окрім вузькоспеціального іспиту та іспиту на знання іноземної мови, пан доктор мав показати відмінні знання з історії ВКПБ. Цей іспит інженер складати відмовився навідріз, мотивуючи це тим, що у 1940-му році, отримуючи у Будапешті ступінь доктора наук, він з колегами склав традиційну присягу, у якій зобов’язувався не займатися політикою. Можливо, якісь подібні переконання змусили у 1943-му році тоді ще Яноша Шлезінгера офіційно відмовитися і від успадкування за батьком ордену Франца Йосифа.

Інженер взагалі був людиною принциповою. Навіть премію за найвідоміший свій проект – пішохідний міст в Ужгороді – він просто роздарував робітникам, які працювали на будівництві. Дружина вдома, звісно, обурилася, а чоловік пояснив: це не премія, це – образа, за такого роду роботу копійки він не прийматиме.

Легкий, але дуже міцний пішохідний міст, зведений у 1948-му, він вважав власним досягненням з огляду на те, що будувати його доводилося без потрібної кількості матеріалів і техніки. Фактично, він вигадав форму, яка потребувала мінімуму матеріалів, та при цьому виглядала легко і була міцною. Не слід також забувати, що Івану Шлезінгеру ставили за мету звести тимчасовий міст, тож те, що він служить містянам вірою і правдою уже 69 років, можна вважати неабиякою заслугою нашого місцевого генія інженерії.

За перехід мосту збирали мито

У давнині Уж розливався в околицях міста кількома рукавами, які впадали в річку Латориця. Нинішнє русло є частково штучним, прокопаним ще у 1333 році. У XVII столітті був засипаний рукав Ужа, який протікав у бік Дравців­-Баранинців. Таким чином залишилося єдине основне русло, яким річка протікає і сьогодні, розповідає «Новинам» ужгородський історик, завідувач відділу археології Закарпатського краєзнавчого музею Йосип Кобаль. Звичайно, Уж впродовж століть неодноразово змінював своє річище, а сліди цього збереглися донині в топографії лівобережної частини міста.

Ужгород виник навколо Замкової гори, яку з усіх боків омивали Уж і його рукави. Зв’язок із навколишніми територіями здійснювався саме через мости. І хоч перші їхні описи належать лише до XVII ст., нема сумніву, каже історик, що вони існували набагато раніше: цього вимагав розвиток торгівлі, необхідність зв’язку з різними частинами міста чи панськими земельними угіддями. У 1361 році в Ужгороді вже існувало, як мінімум, два мости: великий і малий. Перший з них, очевидно, робить припущення історія, й був найдавнішим. Він перетинав Уж приблизно в тому місці, де нині стоїть пішохідний міст, і з’єднував старе місто на правому березі Ужа з новим містом (виникло в кінці XVI – поч. XVII ст. – на лівобережжі). У 1691 році одна з вулиць правобережжя так і називалася – Мостова (пізніше Великомостова), бо вела до великого (головного) мосту через річку Уж (нині пішохідний міст).

Під час повеней або коли міст з якихось причин був частково зруйнованим зв’язок із берегами здійснювався за допомогою парому чи човнів. Проте це була надзвичайно небезпечна робота, яка не раз закінчувалася трагедією. Уже в цей час, але, очевидно, й раніше, за перехід моста збирали мито, пояснює Йосип Кобаль

Митниця стояла на правому березі, на площі Фенцика (нині Театральна). Допоки власниками міста були Другети, а потім граф Міклош Берчені, то саме вони турбувалися про те, щоб утримувати міст у належному стані. Пізніше, у XVIIІ ст., ці функції перебрала на себе державна казна. Мости в той час будувалися з дерева, а тому їх часто доводилося ремонтувати або міняти. У 1785 році виникла ідея будівництва кам’яного мосту, але вона, що називається, не прижилася. До 1866 року казна брала мито з усіх, хто переходив міст, незалежно від того, був це місцевий мешканець чи чужинець. Але з 1866 року мостове мито з жителів Ужгорода зняли. А 30 вересня 1907 року його скасували повністю.

На початку ХІХ ст. дерев’яний міст був зведений так, що проходив трохи під кутом до сучасного й був довшим за сьогоднішній. Тоді ж з’явилися тимчасові мости — від кінця сучасної вулиці Корзо до т. зв. Кушнірського ряду на протилежному боці, де стояла «Ведмежа корчма». А у 1898 році державним коштом збудували перший залізний міст, який мав пішохідно­транспортне призначення. Міст був зовсім не схожий на нинішній, нагадував залізничний — із трьома величезними дугоподібними металевими фермами та двома биками, на яких трималася конструкція. Саме ним курсував перший міський автобус у 1921 році. Проіснував цей важливий об’єкт міської інфраструктури аж до 1944 року, коли, відступаючи, німці підірвали його (як й інші ужгородські мости). Залишки старого мосту й нині видно на дні річки, як і опори дерев’яних мостів ХІХ ст.

Теперішній міст постійно «в русі»

Уже в радянські часи, каже ужгородський історик Сергій Федака, береги Ужа об’єднав сучасний міст. У 2009 році його причепурили ліхтарями і квітами. А відтак міст облюбували й закохані, прикрасивши замками і серцями з металу. Нині він вважається мостом закоханих. З’явилися у місті й традиції, пов’язані з мостом. Вже кілька років поспіль тут святкують День святого Валентина.

До речі, цьогоріч міст хотіли реконструювати. «Я планував повністю обновити його перила, ліхтарі. Такий міст краще вписався б в архітектуру міста, ніж цей зелено­жовтий. Ковку готова була виконати наша ковальня «Безик­майстер», – ділиться планами Сергій Безик. Він ще навесні розробив комп’ютерний проект, де видно, як міст виглядатиме після завершення робіт — трохи більше ліхтарів, ніж є зараз, а в кольоровій гамі домінує чорний колір з ефектом потертої бронзи. «Я мав зустріч з мером і головним архітектором. Ідея сподобалась, але виявилося, що їм це не потрібно... Тому далі розмов справа не пішла», – констатує коваль.

Ужгородський екскурсовод Владислав Товтин ділиться із «Новинами», що в дитинстві його лякали: «Якщо будеш нечемним, то віддамо тебе смолавій бабі, яка сидить на пішохідному мості». Звісно, ніякої баби там не було, зате нині там полюбляють сидіти жебраки чи грати заїжджі музиканти. А от туристам Владислав розповідає, що колись міст був єдиним у місті. І те, що в січні 1919 року на ньому частенько виникали військові сутички. Справа в тому, що правобережжя було в чеській окупації, а лівобережжя — в угорській. Тривало так недовго (близько місяця), але бої між вояками були.

Стіна смерті

Звісно, що екскурсоводи не можуть оминути своєю увагою міцну кам’яну стіну, яку видно з обох боків мосту. Вже згаданий історик Йосип Кобаль каже, що початок її будівництва належить до 60—70­х років ХІХ ст. Це було викликано, з одного боку, катастрофічними наслідками повені 1867 року, а з іншого — побудовою залізничного мосту (нині це транспортний міст на вул. Анкудінова, а новий залізничний міст звели вище по течії Ужа). На лівому березі стіну почали будувати у 1868 році, а на правому — у 1879­му. Проте серпнева повінь у 1893 році знесла її, тому довелося відбудовувати заново. До речі, та частина кам’яної стіни правого берега, що розташована вище мосту, називалася Стіною смерті. В цьому місці найчастіше траплялися нещасні випадки, й чимало ужгородців тут знайшли свою смерть. Сюди ходили й самогубці, які вирішили покінчити із життям у бурхливих водах тоді ще повноводого Ужа. Сьогодні ж втопитися тут практично неможливо.